«Собаки — це не просто хобі, це спосіб життя»: історія Олександри Ткачук, ветеринарки, спортсменки та фанатки аджиліті
У новому випуску «Всі свої» знайомимо вас із неймовірною Олександрою Ткачук — ветеринарною лікаркою, спортсменкою та тренеркою з аджиліті, яка нещодавно повернулася з чемпіонату світу. Її історія — це шлях від дитячої мрії про власну собаку до спорту, що став сенсом життя і способом пізнати себе.
Любов до тварин у Саші, здається, була закладена ще до того, як вона навчилася говорити. Вона з усмішкою згадує, як у дитинстві проводила дні в бабусиному селі, граючись із кішками, курми й навіть коровами, і вже тоді відчувала: її серце належить тваринам. Але найбільше вона мріяла про собаку. «Я просто знала, що колись він у мене буде. Це не було “якщо” — лише “коли”», — каже Саша.
Одного дня, сидячи перед телевізором, вона побачила бордер-колі — розумну, енергійну, чорно-білу собаку, що пасла овець із такою концентрацією, ніби розуміла кожне слово господаря. Тоді Саша вирішила: «Оце — моя собака мрії». Батьки, звісно, були категоричні: ніяких собак у квартирі. Але мрія не згасла. Через кілька років вона натрапила в дитячому журналі на фото Джек Рассел тер’єра й просто закохалася. «Я сказала: усе, це моя собака. Інших варіантів не буде». І саме тоді, ще дівчинкою, Саша зробила перший внутрішній крок до того життя, яке має сьогодні.
Вибір професії у Саші — чиста спонтанність, але, мабуть, доля. «Я ніколи не планувала стати ветеринаром. Медицина мене взагалі не цікавила. Але одного дня подруга сказала: “Я піду на ветеринарний”. І я просто відповіла: “А я теж”. Так і пішли разом», — сміється вона.
Початок навчання був важким: щоденні поїздки, нескінченні конспекти, складні предмети. Та справжній інтерес прокинувся під час канікул, коли Саша поїхала до подруги в Яремче допомагати з кіньми. Там, серед гір і запаху сіна, вона відчула, що робота з тваринами — це її стихія. Трохи згодом з’явилася нагода працювати у ветеринарній клініці. Саме там вона зрозуміла, що настав час здійснити давню дитячу мрію — завести собаку.
На той момент у Саші було небагато грошей — лише 5000 гривень. Про породного цуцика мова не йшла, тож вона відкрила OLX і почала гортати оголошення. «Я побачила цю малесеньку мордочку — і все. Подруга сказала: “Ми за нею їдемо”. Через два дні у мене була Нікі».
Але щастя швидко змішалося з тривогою. Щеня віддали занадто рано, у шість тижнів, без мами й належного догляду. Нікі була слабкою, потребувала лікування. «Я вже тоді працювала у клініці, тож знала, як діяти. Але це був великий досвід. І головний урок: не бери тварину, якщо не готовий — фінансово, морально, відповідально».
З часом Нікі зміцніла, виросла і стала справжньою подругою. Вони разом пережили карантин, довгі прогулянки, перші тренування, і саме вона відкрила для Саші двері у зовсім новий світ — світ спорту з собаками.
Спорт почався несподівано. Подруга запросила Сашу на тренування з аджиліті — дисципліни, де собака долає смугу перешкод під керівництвом власника. «Я не знала, куди їду, — просто погодилась. І вже на першому тренуванні зрозуміла: це наше. Нікі бігала, стрибала, світилась від радості. Я дивилась і не вірила, що це моя собака».
З того дня аджиліті стало невід’ємною частиною їхнього життя. Попри карантин, переїзди, війну й постійні труднощі, тренування тривали — іноді навіть на кухні чи у дворі. Коли не було змоги бігати траси, займалися nosework — пошуком запахів, що допомагає собаці концентруватися і зберігати форму.
Після кількох років тренувань і досвіду Саша знову повернулася до тієї самої картинки з дитинства — бордер-колі, собаки, що колись запалила її серце. Цього разу вона вже знала, що готова. Так у житті з’явився Джейсік — розумний, швидкий і безмежно відданий.
З ним почалися регулярні тренування, участь у змаганнях і мрії про чемпіонат світу. «Аджиліті стало моїм антидепресантом, — каже Саша. — У світі, де все змінюється, я знаю: у п’ятницю о 8:30 ми біжимо трасу. Це стабільність і радість».
Собаки навчили її терпінню, довірі, концентрації. «Коли ти з собакою на полі, усе інше зникає. Є тільки ви двоє, рух, і момент».
Сьогодні Олександра не лише виступає на змаганнях, а й тренує інших. Її учні — люди різного віку й досвіду, але всіх об’єднує одне: любов до собак і бажання зрозуміти їх краще. «Мій підхід простий: не змушуй собаку. Шукай, що радує вас обох. Бо лише тоді є гармонія».
У неї тренуються різні породи — від коргі до хілерів і бордерів. Саша каже, що найцікавіше — це вчитися бачити трасу очима собаки. «Я буквально ставала на коліна, щоб зрозуміти, як бачить перешкоди моя мала шиперка. І тоді пазл склався: кожна ростова категорія має свій погляд, своє сприйняття».
Кульмінацією спортивного шляху став чемпіонат світу. «Це щось неймовірне. Стоїш на старті, серце калатає, думаєш: “А що, якщо помилиться?” А потім чуєш свисток — і просто біжиш. Це хвилина чистого щастя».
Шлях до чемпіонату непростий: кілька відбіркових етапів, десятки трас, підрахунок балів, стабільність і швидкість. Потрапляють туди найкращі. Але для Саші участь — уже перемога. «Ми їхали не вигравати. Ми їхали відчути атмосферу. І коли біжиш поруч із собакою, яка довіряє тобі без слів — ти вже виграв».
Аджиліті — це не просто тренування. Це витрати, подорожі, форма, амуніція, оренда манежу, проживання на змаганнях. «Ніхто не спонсорує повністю, іноді допомагають частково. Але головне — це не гроші. Це пристрасть. Бо коли тебе затягує, ти вже не можеш інакше».
Попри напружений графік, Саша завжди знаходить час для відпочинку — і для себе, і для собак. «Як і людям, їм теж потрібна пауза. Інакше зникає інтерес. Моя Нікі, наприклад, не тренується влітку — вона не переносить спеку».
Навіть поза тренуваннями життя Саші обертається навколо собак. Вони подорожують разом, ходять у походи, їздять у Карпати просто на день — поїзд, гори, прогулянка, і назад. «Собаки — завжди поруч. У потязі, у рюкзаку, на трасі. Це не про зручність, це про компанію».
І, мабуть, саме в цьому секрет її успіху — у справжній взаємності. «Собака — це не просто тварина. Це партнер, друг і твоє дзеркало. Якщо ти нервуєш — вона покаже це своїм поглядом. Якщо ти спокійний — вона піде за тобою в будь-який бар’єр».
У фіналі розмови Саша говорить просто, але влучно: «Я прийшла в аджиліті просто по приколу. Але коли бачиш, як собака дивиться на тебе з вірою — ти вже виграв».
Її історія — про відповідальність, пристрасть і любов. Про те, як дитяча мрія може перетворитись на справу життя. І про те, що собаки справді змінюють нас — роблять добрішими, терплячішими й щасливішими.
🎥 Повне інтерв’ю з Олександрою Ткачук дивіться на YouTube-каналі Наталі — там ще більше щирості, сміху, історій і натхнення для всіх, хто не уявляє життя без собак.
Автор cтатті: @yurchenko.blog
Цікаво? Є ще!
Загляньте нижче – там багато корисного:
